Як же бути з квартирою? Ти ж обіцяв! Ти мені зламаєш життя!
Час від часу повертаюся в думках до тієї весни. Мій чоловік і я були неймовірно щасливі, дізнавшись, що наш син, Андрій, збирається одружитися. Перед весіллям ми вирішили зробити йому сюрприз: хотіли подарувати йому квартиру в Києві. Я розповіла Андрію про це тихенько, і він світився від радості, як дитина. Звістка моментально розлетілася між його друзями, навіть не встигли ми всім розповісти самостійно. Ми з головою поринули в весільні приготування, але раптом нам довелося зустрітися з бідою, про яку і уявити не могли.
Наша донька, Олеся, просто з роботи потрапила до лікарні. Раптово стало зле, чоловік одразу зателефонував, ми кинули все та помчали до неї. Результати аналізів були приголомшливими виявили пухлину, терміново треба було готуватися до операції. Потрібно було зібрати чималі гроші за лічені дні. Добре, що ми вчасно звернулись до лікарів, ще кілька днів і все могло бути трагічно.
Придбання квартири для сина просто вже не мало сенсу життя Олесі було важливіше за все на світі. Зібрати потрібну суму допомогли наші рідні, друзі усі співчували й не залишились осторонь. Дехто позичив гроші, інші подарували кошти й навіть не просили віддати. Разом ми зібрали необхідну суму гривень на операцію.
Та слова Андрія стали для мене ударом під дих.
А як же квартира? Ви ж обіцяли! Ви руйнуєте мені життя.
Я була як обухом по голові вражена як він міг таке вимовити? Як він взагалі може бути настільки егоїстичним? Це ж його рідна сестра, з якою вони виросли разом! Як можна поставити весільний подарунок та життя сестри на одну планку? Я просто не знаходила слів. Але Андрій не заспокоювався.
Чому в неї завжди все, а я лишаюся ні з чим?
Я не витримала і з криком вигнала його з нашого дому. Сказала, що не хочу більше бачити його. Того ж вечора він зібрав свої речі і пішов до своєї нареченої. Два тижні ми зовсім не спілкувалися.
Тим часом Олесю прооперували. Слава Богу, операція пройшла успішно, і вже за кілька тижнів вона повернулася додому. Я не дозволила собі ні словом згадати про поведінку брата. Навіщо псувати їй настрій і завдавати ще більше болю? Андрій за цей час жодного разу не зателефонував, навіть не поцікавився здоровям Олесі. Виходить, що квартира для нього важливіша за нашу сімюМинав час, у домі панувала тиша, яку не могли замінити ані теплі страви, ані душевні розмови з чоловіком. Ми обережно раділи одужанню Олесі, але тінь болючої образи не покидала мене. Я часто думала: може, я щось зробила не так? Може, треба було поговорити з Андрієм більше, пояснити, обійняти?
Одного вечора, коли яблуні за вікном вже готувалися вкриватись осіннім золотом, у двері подзвонили. Я відчинила й побачила Андрія. Він стояв з пониклою головою і промоклими від дощу плечима. Позаду нього, тримаючись за руку, стояла його наречена, а поруч букет ромашок.
Мамо, тихо промовив він. Я довго думав. Я був сліпий і дурний. Пробач мене. Усе це не мало значення порівняно з Олесею.
Я не витримала й кинулась до нього, притисла до себе, наче намагаючись захистити від усіх бід світу. Плакали всі: і Андрій, і його наречена, і навіть Олеся, яка виглянула з кімнати та мовчки пригорнула брата.
Того вечора у нашому домі знову панував справжній дім: зі сміхом, зі сльозами, з обіймами та запашним яблучним пирогом. Жодних квартир, жодних образ, лише такі прості та справжні речі, заради яких хочеться жити. Ми нарешті зрозуміли: наш найбільший подарунок це ми самі, поки у нас є одне одного.
