Коли я згадую ті далекі часи, важко повірити, як усе змінилося. Ми з чоловіком тоді були бідні, а свекруха жила, наче справжня бояриня купила собі норкову шубу, телевізор, ні в чому собі не відмовляла.
Та доля має свій задум і все повернулося інакше.
Мені було вісімнадцять, коли дізналася, що чекаю на дитину. Батьки мої на той час не захотіли мені допомогти вважали, що надто рано стаю мамою. А Петро, мій чоловік, саме потрапив до армії служити. Обидві бабусі мовили в один голос:
Дитина то твоя проблема.
Я не маю бажання няньчити твою малу, суворо сказала мені мама.
Свекруха й зовсім не хотіла навіть розмовляти.
І я, не маючи де прихилити голову, подалася до тітки по батьковій лінії.
Тітка Уляна тоді мала тридцять вісім не мала своїх дітей і всю себе віддала роботі. Вона нікого не засуджувала:
Я розумію твоїх маму й тата нелегко їм випало. Коли ти народилася, ледве на їжу вистачало. Твій тато ночами в розвантаженні вагонів мучився за пару карбованців.
Але тепер інший час. Тато має гарну зарплату, квартира на дві кімнати, і мама працює. А ти ось-ось станеш мамою. Тобі по-людськи не допомогти? питала тітка.
Хіба ж вони зовсім байдужі? ставила я невинно питання.
Вони хочуть пожити для себе. Не суди їх, може, з часом надумають інакше.
Допомоги від батьків я так і не дочекалася. Зібрала речі й переїхала до тітки Уляни.
Чоловік повернувся з армії, коли наш Івась уже рік і сім місяців мав. За той весь час свекруха до внука й разу не навідалася, а батьки побували лиш пару разів.
Петро влаштувався працювати на СТО, хотів заодно освіту здобути, але не вийшло. Жили втроє в тітчиній квартирі. Коли Івась пішов до дитсадка, а мені вдалося знайти роботу, тітка отримала підвищення й перебралася в інший район. Ми ж мусили винаймати квартиру.
Згодом померла бабуся чоловіка.
Свекруха одразу продала її квартиру на Лук’янівці, сама там капітальний ремонт зробила, купила все, чого душа бажала. Петро просив її не продавати те житло навіть пообіцяв щомісяця виплачувати суму, а згодом викупити. Але вона стояла на своєму:
Чому я маю жертвувати собою? Я давно ці оновлення запланувала. Не хочете робити не треба, відповіла холодно.
Минуло ще пять років, народилася наша донечка Варвара. Ми вже розуміли, що потребуємо власного житла. Петро поїхав на заробітки до Польщі. Та зібрати на квартиру було непросто. Довго ще поневірялися по чужих найманих квартирах.
Мама залишилася в трикімнатній квартирі сама тато розлучився з нею ще два роки тому. Але й місця для мене з онуками вона так і не знайшла. До свекрухи теж не вийшло там постійні ремонти, а підтримки жодної.
Ми з Петром і дітьми всі ці роки збирали кожну гривню. І таки змогли купити своє гніздо без сторонньої допомоги.
Тепер старший син уже в девятому класі, а Варвара у третьому. До грошей ставимося з повагою памятаємо, як важко все далося. Тепер їздимо щороку на відпочинок на Чорне море, кожен має свою машину.
Єдина, кому справді вдячні це тітка Уляна. Вона наш ангел-охоронець. Завжди може зателефонувати та на щось попросити і ми допоможемо без вагань.
Наші ж батьки тепер зазнали лиха. Маму звільнили з роботи, й зовсім нещодавно вона дзвонила з проханням про допомогу але я відмовила.
Свекруха теж опинилася в непростому стані вийшла на пенсію, але продовжує жити шиком. Усі гроші давно розійшлися. Петро теж відмовився їй допомагати порадив продати свою величезну квартиру й купити меншу, а решту залишити.
Ми з чоловіком нічого нікому не винні. Своїх дітей виховуємо інакше, ніж нас виховували наші батьки. Завжди їм допоможемо, підтримка понад усе. І я щиро вірю у старості й вони не залишать нас, адже милосердям і вдячністю потрібно ділитися з тими, хто поряд.
