Випадкова зустріч
Мій пуховик гріє лише знизу. Пух весь осів, залишив тонкий і продувний плащик, який не рятує від багатозначних вітрів цієї київської зими. Внизу мене трохи рятують вовняні штани та чоботи, а шерстяна хустка, яку я ослабила на плечах, намагається хоча б трохи захистити від холоду.
Машина, яку обіцяла моя товаришка Оксана з базару, сьогодні підвела. І тепер ми, обставлені величезними клунками, ловимо попутки. Наші торби всі разом навряд чи стали б у одну “бусіку”, тому ми розійшлися в різні боки кожна сама за себе.
Коли ще працювала у власників, таких проблем не було. Але грошей не вистачало я одна тягну двох дітей. Нещодавно поїхала в одну з поїздок з товаром разом з Оксаною.
Але грошей від цього більше не стало, завезений товар ще не продала, але клопотів додалося.
Тепер щоранку мушу везти все на Дарницький ринок, а вечорами пакувати, та нести додому й тягти на четвертий поверх по кілька разів, якщо тільки не було вдома сина, який міг би допомогти.
Колись, памятаю, ми всі співали “Перемен!”, чекали ось прийде інше життя. Прийшло: “трест” наш закрився, скоротили всіх. А чоловік давно “розчинився” у житті. Тож мені лишалося тільки тягати клунки та, всупереч усім моїм принципам, торгувати на ринку. Хоч завжди здавалося, що торгівля не для мене.
Ось стою нині на Оболонському шосе, у мокрючому снігу по коліна, молода ще жінка нібито, але губи потріскалися, обличчя почервоніло від постійних протягів на базарі, а очі сльозяться.
Машини пролітають повз, обливаючи брудом. Я стараюсь не дивитись униз, на цю кашу, піднімаю очі на засніжені дахи та дерева там сніг іще білий, і мені легше. В житті так багато сірого багна, що краще і не дивитись на нього зовсім.
Укотре махаю рукою ловлю авто, і ось напроти мене гальмує стара, обліплена снігом “Шкода”.
До Воскресенки довезете за людську ціну? питаю, заглядаючи у вікно, і тут же завмираю.
Я одразу впізнаю водія. Наче й не минуло шестнадцять років. Ніби й не змінився очі так само глибокі й застиглі, брови вгору, посмішка ледь вловима…
Поки намагаюся зібратися з думками, він виходить, швидко вантажить мої клунки у багажник.
Сідаю спереду, поправляю хустку й обмірковую, що скажу як поясню, чому така сьогодні, невидна, замучена. Бо ж і він мав впізнати мене.
Чи ні? Скільки років пройшло?
***
Тоді мені було двадцять два. Мене відправили на переддипломну практику у стару лісництво під Бердичевом. У Києві на мене чекав Олексій, мій наречений. Все мало бути просто: практика диплом весілля.
Що могли змінити ті три місяці практики? Та нічого…
Поселили мене у селі Глибочок, до літньої жінки Марії, яка також працювала в лісництві й мешкала з глухуватим дідом-свекром. Я завжди була товариською з Марією відразу подружились, за дідом разом доглядали.
Та одного разу при мені у діда стався напад упав. Я помчала до сусідів, та нікого нема. А тут вулицею трактор їде, я махаю. Виходить із нього хлопець гарний, високий, очі серйозні, навіть трохи загадкові.
Прибігли до хати, він дужий підхопив діда, виніс у трактор. Я за ними, переймаюся чи довезуть діда?
Довезли до фельдшера, а там і швидка підїхала. Він і туди зі мною. Тільки вже коли дід був під доглядом, поговорили по-людськи.
Виявилось, працюємо в одній конторі, мешкає по сусідству. Хлопця звали Андрій.
Тільки вечір уже був пізній. Швидка назад не повезе. Андрій пропонує: “Ідемо. Моя мама тут живе поруч. Переночуємо, а вранці з чоловіками додому”.
Я бачила, що хлопець він спокійний, не приставатиме, але трохи соромилась.
Ні. Я в лікарні залишусь. Зранку підхопите, гаразд?
Що ж ти, на стільцях цих? Не бійся. Тітка Галя добра, дім у них великий, я в сараї з Сергієм переночую.
Я таки погодилась. Правду казав спала на перині, як убита, поки тітка Галя не збудила до сніданку. Дуже гостинна жінка.
За сніданком вона й розповіла: в Андрія була дружина, привіз звідкись, та побайдикувала, залишила йому сина й подалась світ за очі. А Андрій кругом встигає й у лісі працює, й свиней тримає, новий дім будує, хлопця ростить. Так нахвалювала мабуть, вирішила, ніби я на сина зачарувалася.
Я лише посміхалася. В мене був наречений Олексій майбутній інженер, перспективний хлопець, і я також мала плани. Розлучені з дітьми мене не цікавили.
Але після того випадку часто зустрічала Андрія: то на лісосіці, то в їдальні, то просто на вулиці. Марія добре його знала, діда з лікарні разом забирали.
Подобаєшся ти Андрієві, казала мені Марія. Соромязливо питає за тебе, червоніє, наче юнак. Підходите ви одне одному.
Та ви що? В мене ж Олекса.
Та він же не чоловік ще, а Андрій серйозний. Ферму поставив, техніку купує, хлопчик у нього милий. Мама потрібна йому…
А в мене серце хиталося. Бо і справді дивилася на нього постійно. Якийсь особливий, впевнений, багато сили внутрішньої та доброзичливості всі до нього з повагою.
“А вам із Прудником порадитись треба,” чула від чоловіків.
Я тоді була в селі, як леді з Києва висока, струнка, в пальті кольору кави з молоком, що аж світилася проти сільського багна. Я не йшла летіла над болотами й калюжами. Мужики від мене кашляли, стримували лайку, поводилися поважніше.
“Пані, ваше високосте, як ви сюди втрапили?”
Наталко, зачекай, підвезу!
Від лісництва до села недалеко, але дощ. Я пішла до самого Андрієвого трактора.
А з ким твій малий? для мене чоловік із дитиною був уже дуже “досвідченим”, хоч він старший на рік-два.
А чого на “ви”? Уже ж знайомі. З малим мама сидить, так і сусідка помагає. В садочок водимо. Росте
А як зветься?
Івась, в очах стільки любові, Шустрий неймовірно. Дивися за ним, бабка сердиться, Андрій на мене глянув, Не подобається у нас?
Та чому ж. Нормально
Ти ще побачиш. Весна у нас красиво, ліс, річка Тільки ліхтарі не світять, поки. Але полагодимо.
І їдемо темною вулицею. Сільрада відрізала світло грошей нема платити енергетикам. І його “полагодимо” ніби й за все село відповідальний.
Ех, не знала тоді, що відповідальність найголовніше в чоловікові.
За ним залицяння стали явними: навіз дров, їздив по ліки, заходив у гості. А я все пручалася почуттям.
Ну, не могла уявити себе селянкою в Бердичівському районі. В Києві мене нічого особливо не тримало, окрім Олекси та готувань до весілля. Думала, як тяжко буде йому, як дізнається, що в мене тут новий залицяльник.
В село ти поїдеш? спитає, піднявши темні брови.
А потім довідається, що майбутній свинар, розлучений, з дитиною. Дочка, що закінчила університет Яка ганьба!
Вечорами, коли за вікном лише гавкіт собак і вітер, уявляла, як житиму з Андрієм. Любитиме, цінуватиме, вдячний буде, якщо стану шанованою мамою Івася. А там і свої діти, теж на тата схожі.
Але серце знало: не зможу на таке зважитись. Є ж Олекса, що вже купив обручки, його мама відкладає на весілля, мої батьки чекають. Недобре так підвести людей.
Але в глибині душі підростало солодке передчуття кохання і весна, і оцей чоловік поруч туманили голову.
Тепер здається, що Олексу я й не кохала, а Андрія надто. Той факт, що наречений чекає вдома, додавав драми, а драма робила всі стосунки ще пристраснішими.
І одного разу, у хвилину особливої слабкості, я сама майже спровокувала близькість. Чи то був прощальний порив, чи щось інше не зрозуміла. Він намагався відмовити, питав, чи впевнена. Але теж вирішив, що це буде крапка Вперше у житті було так, що жаліти немає про що.
Та остаточного рішення не прийняла. Чому дурість, наївність, страх або просто брак досвіду.
Якось біля криниці трапилась доленосна зустріч. Я йшла по воду, бачу дитина вилазить на цямрину. Небезпечно ж! Поспішаю.
Ой, не лізь, впадеш! Де мама твоя?
Дивлюсь дорогою біжить дівчина, сіра, як горобчик. Малий у неї вчепився, жалісно ридає.
Він же тільки-тільки залізти не встиг, я…
Тихо-тихо, Івасю, не можна ж. Знаєш
Дівчина дивиться сумно, киває.
Не дивилася, втекла. Дякую вам.
Взяла малого за руку, піднялись нагору.
Івась? Невже той самий? Стало якось моторошно чуже дитя, до нього ж іще звикнути треба.
Того ж дня до мене прийшла мати Андрія Ганна. Сльози, вмовляння. Казала, що хлопчик до Галини сусідки звик, а та його дуже любить, і що все у них добре було, доки я не зявилася.
Я кліпаю очима я ж нікому не бажала зла… Я розлучниця? То Андрій ледь не забрав у мене мого нареченого А виявилося, стала причиною чиєїсь біди.
Як Андрій просив мене не їхати! Як проводжав на вокзалі говорив і говорив Казав, що мати з Галиною вигадали, що не пара вони. Так і було тиха Галя, маленька, губиться поруч з ним.
Вона мовчазна, навіть соромязлива, Марія казала, Зовсім різні ви. А з тобою
Та я образилася. Не хотіла, щоб у мене хтось думав, ніби я руйную чужу сімю. Повернулась до Києва, до Олекси, вирішила, що у мене своя історія буде.
Так і стояв Андрій тоді на пероні: у клітчастій сорочці, плечі опущені, на чолі зморшка журби. Тим я його й згадую всі ці роки.
Плакала в потязі під стукіт коліс.
Отака от вийшла переддипломна практика.
Але молодість лікує. Я ішла вперед, не озираючись. Вийшла заміж за Олексу, закрутилася буденність.
**
Зараз сиджу на передньому сидінні, кручусь з хусткою, думаю, чим себе виправдаити готуюсь пояснювати, чому сьогодні виглядаю якось не дуже. Та і він мав упізнати.
Чи Змінилася дуже. Поправилась, губи потріскалися, пуховик цей, хустка…
Скільки ж минуло років?
Шістнадцять. Так, шістнадцять.
Спочатку їхали мовчки.
От і погода обізвалась я, коли зустрічне авто облило.
В місті так. А за містом чистота, білий сніг і дороги розчищені.
Ви там живете?
То їжджу туди-сюди. Справи…
Дякую, що взяли підвезти. Сьогодні машина підвела, я зазвичай з власною Я заплачу…
Він повернув до мене голову, тим самим глибоким поглядом, і я зрозуміла впізнав.
Вітаю, тихенько пробую.
Привіт, Наталко!
То ж упізнав? Я думала вже забув давно.
Не забув, серйозно дивиться на дорогу.
І десь у грудях стислося все голос, руки, погляд його Мені гаряче, знімаю хустку.
Як ти, Андрію? прошепотіла.
Він помовчав, ніби теж стряхнув спогади.
Та живу потроху. Кручуся. Часи такі. Ти сама бачиш.
Там же працюєш? У лісництві?
Ні, того лісництва давно немає, як і роботи в ньому. На себе працюю.
Зрозуміло А ферма? памятаю, мясо продавав.
І ферма, і вже цілий бізнес маємо, мясопродукція.
Зараз усі торгують…
І тут я згадую знайому назву ковбаси “Андріївське Мясо”. Сміюсь збіг?
Так це твоє, ковбаси ті?
Так, моє. Не смакують? питає сумно.
Ні, моїй мамі дуже, за ними спеціально їздить. Так і не чекала.
Він почав пояснювати наче оправдовується:
Починали з малого розширив ферму, людей без роботи багато, всі разом А потім і цех збудували, і магазини свої є.
Молодець. А з ким ти?
Команда гарна, але власник я. Багато наших із Глибочка працює. Тепер і в області продаємо.
Я почувалась дивно у старому пуховику, коли колись була міською панянкою, а він з простого хлопця став бізнесменом.
А син твій як?
Андрій посміхнувся.
Троє.
Троє дітей?
Так, три сини. А ти?
Син і дочка, відповідаю й витираю лоб.
Івась в армії, в гарячій точці був, переживали всі. Галя посивіла вся. Але скоро повертається Середній в технікумі, молодший у пятому класі.
Галя значить, одружився з тією скромною дівчиною з села.
Хотіла так сказати про свої жалі, про скільки разів пошкодувала, та змовчала. Бо й що зміниться?
Олекса виявився не найкращим чоловіком спершу пішло якось, працював інженером, переїхали у Вінницьку область, дали квартиру, діти маленькі, клопотів багато. Але невдовзі він почав пиячити, сваритися, роботи лишився, потім пішов із сімї. Повернулась до мами. Батька вже теж не було.
Так кортіло все сказати йому Та сказала інше:
У мене син цьогоріч у десятому, дочка восьмикласниця. Час біжить.
Так, біжить.
Помовчали. Обоє хотіли про важливе, а здавалось, що важливе тільки для тебе самого.
Я відчула провину перед ним. Але одразу згадала його маму й Галину їм же я дала взяти своє щастя. Хоч тоді не це керувало мною, а образа й гординя.
А ти як сама? майже байдуже питає.
Та як бачиш, Андрію. Скоротили, от торгую, волосся за вухо, Тяжко одній.
А чоловік? Олексій ти ж мала Олексу?
Ти й запамятав
Я ж був у Києві на твоєму весіллі Поїхав слідом за кортежем машиною. Тітка Марія сказала напередодні, а я Дивився на тебе щаслива, гарна, зворушена. Не став показуватись, вернувся. Галині відразу запропонував.
Кепсько Господи, якби я знала
Та тоді я тільки б усе зіпсував. Ти була щаслива, Наталко.
Недовго Через пять років розлучилась.
Шкода.
Я звикла, бравую, Виявилось, що сильно більше, ніж думала. Дітей виростила, одягла, обула, вчаться добре. Молодший хоче в медичний. Все гаразд. От на ринку торгую і таке буває.
Хотілося показати, що не все так уже погано. Багато страшнішого люди бачать.
Андрій сидить, слухає, між бровами зморшка.
А твоя Галя як?
Пече хліб.
Сама?
Спочатку сама, а потім “Українська Піч” відкрили, магазини, крамниці вона там головна. Для неї зробив це.
Я аж пригадала, як продавчиня на базарі радила хліб з тієї “Української Печі”, а я, чекаючи в черзі, бачила господиню мініатюрна, коротка стрижка, ділова, стилем молода. Зрозуміла тепер, чому її обличчя видалось знайомим.
Ось тут мій… каже Андрій, повертаючи до мого двору. Я зосереджено згадую адресу, але він уже паркується, вискочив, біжить…
Я дивлюсь Андрій із ларьку “Квіти” вибігає з розкішним букетом хризантем. Відчиняє мої дверцята, квіти на мої незграбні штани…
Я дивлюсь білі шапки хризантем розпливаються крізь сльози. Швидко витираю сльози з очей я ж щойно казала, що сильна.
Він допомагає винести клунки до квартири. Підїзд обписані стіни, несвіжі запахи. Я стискаю букет, чіпляюсь за двері…
Зайди прошепотіла, та знала краще, щоб відмовив: і в хаті безлад, і товар базарний скрізь у кутах розкладений, і мама з питаннями.
Нехай би Побачив би, пожалів би, зрозумів…
Ні, Наталко, поїду. Справ багато, бере мене за руку, кілька секунд тримає, мов прощається.
І збігає сходами униз.
Покликати? Розказати?
Я дивлюсь йому вслід, раптом розумію йому йще важче: він прощається назавжди. І від цього мені дивно легко.
Я тягну торби в квартиру.
У дверях відразу зявляється мама: питання, новини А я нічого не чую на зап’ясті ще відчуваю його дотик. Знімаю чоботи, кладу на батарею, роблю все на автоматі.
Мама ходить за мною, розповідає, а я ніби не тут.
Лише коли сідаю до столу, питаю:
Мамо, ти памятаєш, перед весіллям я згадувала за хлопця з практики, в Глибочку? Ну, залицявся там до мене Ферму мав. Памятаєш?
Так, наче щось було. А чого?
Ти тоді казала: “Ще не вистачало в свинях жити”.
І правильно казала. Була б у багні
Я зустріла його сьогодні.
Де?
Неважливо. Мамо, ковбаса “Андріївська”, якою ти так пишаєшся його. А дружина “Українську Піч” керує. Ось тобі й село, і багно
Мама стишилася, потім поставила горнятко на стіл, у очах сум. Помовчала і, неначе себе й мене заспокоюючи, сказала:
Доля не питає. Якби ми обирали, бійка була б.
Мені стало її жаль.
Живемо ж, мамо. Я сьогодні два костюми продала, три куртки прорвемося, не журись!
Так і треба Знали, де впадеш соломи б підстелив. Слово правдиве але видно було, що мамі стало тоскно.
Скоро повернувся син високий, серйозний, з таємничим поглядом. І я як ніколи бачу у ньому риси справжнього батька.
Тоді вся родина вірила: трьохкілограмова дитина може бути семимісячною. Ніхто не мав сумніву я ж не легковажна.
Син сідає до столу.
Мамо, не сварись я на роботу влаштувався. В іподром. З конями працювати. Гроші пристойні. На навчання не вплине. Чесно, мамо
Я зітхаю. Ще вчора зчинила б сварку. А сьогодні…
Робота робота. Не біда. Уже дорослий, Андрійку. Тобі гроші знадобляться. Я не проти.
Він аж розцвів від мого дозволу, кидає погляди на мене щось у мені змінилося, але що не зрозуміє.
А я не можу заснути. Не плачу, ні. Якась дивна пустота. Дивлюсь на хризантеми, думаю про долю, про сьогоднішню зустріч, що кожному треба йти далі.
Тоді зустріч поділила все життя навпіл до й після. І зараз так само.
У нас попереду ще все і сюрпризи, і щастя, і переміни. Можливо, ми більше не зустрінемось, але будемо впливати одне на одного.
Все, що трапляється, має причину.
Ця зустріч теж… Для усвідомлення чогось по-справжньому важливого.
