Оленка терпіти не могла ті дні, коли в дитбудинок навідувались потенційні всиновлювачі! За сім років, які вона тут провела, жодного разу її не вибрали.
Раніше, ще малою дівчинкою, вона щиро чекала на такі зустрічі. Заворожено дивилась на охайних пані й панів справжніх чарівників, які мали б забрати її у великий гарний будинок. І нова мама цілувала б її на ніч, а новий тато катав би її на плечах. У неї мала бути власна кімната, а не щодня бачити злого Славка, який повсякчас чіплявся до неї: смикав за косичку та обзивав Синичкою.
Оленка не знала, що означає це слово, але воно було для неї болючим і принизливим. А Славко не втомлювався:
Синичка! Синичка!
Пять їй виповнилось, коли вона втратила батьків в автокатастрофі. Довго не могла збагнути, чому мама й тато не приходять, чому вони залишили її.
З роками потроху почала розуміти, що їх уже немає, а обличчя рідних стиралися з пам’яті. Голоси забувались, запахи і коханий спільний дім розмивалися у враженнях.
Як же Оленка прагнула, щоб хтось її нарешті вибрав! Але чуда не сталося вона росла і дедалі чіткіше відчувала: її не оберуть ніколи. Вона не була гарною обирали лише гарненьких, з пишними бантиками у волоссі й солодкими посмішками.
Славко й досі діставав її своїми жартами, хоча тепер Оленка вже знала: синичка це пташка.
Того дня всиновлювачі знову прийшли. Дівчат всіх вдягли гарно, заплели косички з барвистими стрічками. А Оленка раптом взяла й обрізала волосся під хлопчика. Більше не хотіла, щоб її хтось вибирав. Вирішила: відтепер лише вона сама буде обирати у своєму житті все і всіх!
Побачивши коротко стрижене дитя, виховательки перелякалися, а Славко, як завжди, кинув їй вслід:
Синичка!
Оленці було дванадцять, а Славко на три роки старший.
Того дня її не вибрали: різко обстрижене волосся і грозові блискавки в очах відлякали всіх.
Минуло ще три роки, і Славко покинув дитбудинок. Попрощався з усіма і підійшов до Оленки:
Прощавай, що ж, Синичко?
Прощавай, холодно відповіла вона.
Тримайся! Залишилось трохи три роки! А потім заберу тебе до себе! сказав Славко впевнено.
А ось і ні! Сам я вирішу, кого обирати! Дурний ти, різко обірвала його Оленка.
Славко глянув на неї довгим, незрозумілим поглядом і пішов, жодного разу не оглянувшись.
Залишившись за дверима дитбудинку, Оленка вдихнула на повні груди повітря волі й дорослого життя. За ці роки непоказне дівча обернулось на красуню: розкішне волосся до пояса, яскраві зелені очі, струнка, тендітна постать. Вона рушила до батьківської квартири. Раптом почула знайомий голос:
Привіт, Синичко!
Озирнувшись, побачила перед собою Славка.
Чого прийшов? спитала вона.
Я обіцяв тебе забрати от і прийшов, Славко став зовсім близько.
А я казала, що обирати буду сама! відповіла Оленка, глянувши на нього знизу вверх. Славко за цей час виріс і змужнів.
Обери мене, Оленко, попросив він знову.
Я подумаю, кинула вона і рушила до свого нового дому.
Славко довів її аж до підїзду, дочекався, поки вона зайде, і лише тоді пішов. З того дня щовечора приходив він під її вікна, сідав на лавці біля дому й чекав, поки у вікні Оленки згасне світло.
Яскраве літо змінив дощовий осінь, потім прийшла зима, а Славко все приходив. Одного вечора Оленка підійшла до нього, сіла поруч і запитала:
Не набридло тобі? Мабуть, холодно?
Зовсім ні. Я готовий чекати. Тільки вибери мене, прошу тебе, він глянув на неї довгим лагідним поглядом.
Оленка вскочила з лавки, ніби ошпарена, й кинулася нагору, з-за фіранки стежила, як Славко дивиться на її вікна.
31 грудня Оленка після роботи поспішала додому: треба ще накрити на стіл, вдягнути нову сукню скоро Новий рік! На лавці Славка не було. Серце боляче впало Може, щось трапилось?
За годину вона закінчила всі святкові клопоти, налила собі келих ігристого, підійшла до вікна Славка не було. В грудях заблистіло тривогою. Страх почав стискатися у животі
Що робити? Шукати? Але де? Я ж не знаю ані адреси, ані телефону! Дурепа! Яка ж я дурепа! лаяла себе Оленка.
І раптом за вікном щось спалахнуло!
Вже феєрверки почались, подумала дівчина й подивилась на подвір’я.
На снігу величезними вогняними літерами палала фраза:
ВИБЕРИ МЕНЕ, ОЛЕНКО!!!
А Славко сидів на лавці, дивився у її вікна й махав рукоюОленка вибігла на вулицю, забуваючи про пальто й святкову сукню. Сніг засипав їй волосся, щоки палали від морозу й хвилювання. Серед подвіря, у сяйві вогників, стояв Славко з розгубленою й такою щасливою посмішкою. В руках він тримав маленьку іграшкову синичку на жовтій стрічці.
Справдi? ледь чутно прошепотіла Оленка, дивлячись у знайомі очі.
Обирай, Синичко. Розправ свої крила, сказав Славко, простягнувши їй долоню.
Вперше в житті відчувши, що вона справді вільна й сильна, Оленка взяла його руку. Навколо вибухав сміх, феєрверки розцвічували небо, а вона, мов птах, відчувала себе вдома у своїй весні й у своєму виборі.
Я обираю тебе, тихо промовила вона, і над подвірям розлилося щастя на двох.
