Сину, не хочу, щоб через мене у тебе в родині сварки почалися! Відвези мене в пансіонат для літніх людей
Здається, вже минула ціла вічність, відколи я забрав до себе матусю. Тоді їй стукнуло вже вісімдесят три. Після того, як батька не стало, мамі зовсім сутужно жилося самій у нашому селі під Черніговом. Діти мої давно дорослі, хто за роботою, хто вже й за кордон подався. А ми з дружиною Уляною залишилися удвох у двокімнатній квартирі на Лісовому масиві в Києві. Здалося б, ну що складного матір до себе забрати.
Спершу Уляна ніч нічогісінько не говорила. Та вже тиждень як минув, я побачив, як її змінює роздратування то щось буркне, то зітхне важко Одного вечора каже:
Послухай, нехай твоя мама їсть після нас. Так буде краще, суворо мовила дружина.
Чому?
Мені важко Я не можу дивитись, як вона без зубів їжу пережовує Апетит пропадає, аж знуджує
Уляно, невже ти не розумієш? Усім нам судилося стати старими.
Ну, то інше, Олеже.
Ще більше її турбували мамині старечі болячки і що живіт крутить, і що ночами голосно хропе. Навіть на кухню Уляна маму не пускала, а з часом наказала їй узагалі сидіти у своїй кімнатці. Якось ввечері дружина вже не стрималася:
Я вже не витримую, Олеже! Я думала, це на кілька тижнів Відправ її назад у село!
Та в неї нікого там нема, вона не впорається.
Багато в кого так! Я чому маю в своїй же квартирі почуватися чужою? Терпіти оте все чавкання і запах?
Я ходив, як у воду опущений. Душа розривалася А нещодавно повертаюся з роботи бачу: мама сидить у коридорі у пальто, поруч валіза.
Мамо, куди це ти зібралася?
Синку, відвези мене в будинок для літніх людей. Я не хочу, щоб твоя сімя від мене страждала
Та як же так Навіщо це? Нам зовсім не байдуже ми сімя
Дитинко, ти повинен жити своїм життям. Не хочу, аби з-за мене родина зруйнувалась.
І досі не знаю, що робити Не можу уявити маму саму серед чужих. Може, покину все й знову повернусь у наше рідне село разом з нею? Як далі жити? Душа бється, як та пташина у клітціЯ підійшов до мами ближче, взяв її натруджені руки у свої. Вони були такі ж холодні, як і погляд крізь вікно на порожній підїзд.
Мамо, а давай завтра поїдемо в наше село. Хоча б на день. Провідаємо хату, яблуню ти ж любиш її
Мама подивилася на мене втомленими очима, але в них спалахнуло щось живе.
Справді? ледь чутно прошепотіла.
Справді. Я давно мав це зробити. Знаєш, якби не ти, я й сам уже себе забув А памятаєш, як ми з татом ставили ту лавку під грушею?
Вона посміхнулася, і в цю мить всі стіни між нами немов розтанули.
Наступного ранку ми разом сіли в автобус до нашого села. Повз вікно пропливали поля, хати з червоними дахами, дитячі гойдалки біля школи, і мама все питала й питала а сусідська Ніна, а чи росте ще калина під вікном? Я відчував, як із кожним її запитанням відтаю і я сам, і найглибші дитячі спогади.
Ми залишились у тій хаті. Я знову вдихав запах свіжоскошеної трави і тополиного пуху, а мама сиділа біля вікна, тихо співала собі під ніс та вязала мені теплі шкарпетки. Я зрозумів: життя надто коротке, аби відгороджуватися від рідних під приводом незручностей. Дружина приїжджала на вихідні згодом теж звикла до маминих казок, і вже не зітхала, а сміялась разом із нами.
І лише тепер я справді збагнув: поки ми разом, поки світяться у вікнах вогники любові жодна самотність не страшна.
