20 березня
Сьогодні був непростий день як фізично, так і емоційно. Після роботи ще важче зупинити біг думок. Мабуть, я так і не призвичаївся до нового життя у Вінниці, хоча минуло вже кілька років з тих пір, як я залишив льотну справу й оселився тут.
Зранку завершував заміну крана у ванній у пані Одарки, старенької жіночки. Вже збирався повертатися до своєї маленької квартири, але тут зателефонував керівник: попросив заскочити ще до однієї адреси, на проспект Космонавтів, перевірити кран на кухні.
В основному, моя робота це ремонти: сантехніка, підключення побутової техніки, інколи допомагаю з дрібязком на кшталт кривого стола чи старого вимикача. Від цього відчуваю якусь причетність, відчуття, що ще можу бути корисним, навіть якщо й не під небом.
Двері мені відчинив хлопчина років десяти темноволосий, серйозний. Поруч дівчинка з русявими косами, з дитячими блакитними очима, трішки молодша. Дорослих, як я зрозумів, не було.
Мама ось-ось прийде, заходьте, будь ласка! Кран на кухні тече, я вже пробував заліплювати скотчем, але марно. Ви не хвилюйтесь ми назбирали гривень, відразу поспішив заспокоїти мене хлопчик, Максимком виявився.
Я все-таки увійшов, хоч нас і вчили не йти у помешкання без дорослих. Повірив у розсіяність мами, та й діти такі відкриті Зняв інструменти, розібрав кран, замінив прокладку та клапан.
А мій стіл шатається! раптом вигукнула дівчинка. І вимикач в коридорі не працює вже третій день.
Тато б зробив, але він у нас пілот, додала вона, так щиро повторюючи мамині слова. Він літає далеко-далеко й не може повернутись додому.
Я навіть не знайшов, що сказати, коли нарешті повернулася мама. Людинка втомлена, симпатична, русява, десь за тридцять пять. Склалася враження, що хоче одного зануритися у тишу й залишити всі турботи за порогом.
Ну ти й вигадник, зітхнула вона до сина. Збираюся майстра викликати кілька місяців, от і дочекалася.
Розрахувалась за роботу, а маленька дівчинка Весняна нагадала їй ще і про стіл з вимикачем. Домовилися, що зайду завтра. Вже коли виходив, Максим виніс мені смітник.
Знаєте, у нас насправді немає ніякого тата-пілота, раптом шепнув він, коли мама не чула. Мама нас обманює Я вже сам бачив, як вона купує подарунки і підписує їх від тата. А Ганусю лялька на день народження то вона в магазині сама вибирала.
Я лише знизав плечима, намагаючись підсунути йому думку, що, може, мама просто не хоче вас засмучувати. Він мовчав.
Чому так зачепило мене оце слово “пілот”? Колись і я жив у великому місті, був командиром екіпажу, літав у відрядження, повертався з мандрами, зосереджений, впевнений у собі. Але щоразу дружина ставила ультиматум або небо, або буденність. Дітей не було. Зрештою, ми розлучились, вона поїхала до Польщі за батьками, а я довго літав ще, поки здоровʼя не підвело. Вирішив повернутися у рідне містечко, до мами. Проте й мама покинула мене через пів року. А далі смуток, компанії недолугих “приятелів” та безцільне проведення часу, поки мама не наснилася мені у сні, зі сльозами… Зранку вигнав усіх, навів лад у домі, і почав нову сторінку.
Саме через оголошення в газеті я і потрапив на цю роботу сантехніка. Гнучкий графік, непогані гроші, свобода. А ще нові люди, чужі біди і радості.
Наступного вечора навідався до Максима й Весняни знову, як і домовлявся. Полагодив стіл, підкрутив вимикач, ще й полиці добряче підрівняв. Дивлюсь ванна зовсім занедбана, років двадцять капітального ремонту не бачила.
Тут усе потрібно переробляти, кажу.
Якщо ви згідні, я б саме вам довірила. В нас гривень трохи є зможете заробити, обережно відповіла Люба, так звали господиню.
Поступово ми познайомились ближче. Виявилось, Люба вихователька у дитячому садку. А чоловік то лише вигадана історія, щоб діти не питали зайвого. Дві спроби будувати особисте життя виявилися невдалими, от і залишилися втрьох.
Повечеряйте з нами, покликала Люба, видно, не часто у них гості. Діти так щиро запрошували, що я не зміг відмовитись.
Вечеряли разом, діти швидко поснули в кімнаті, а ми ще довго сиділи в кухні. Давно я не розповідав нікому такої кількості власних історій а Люба просто слухала, зрозуміло, не перебиваючи. В її очах стільки розуміння
Коли пішов додому, на годиннику біля підїзду вже було за дванадцяту. Пообіцяв на наступний день зайти знову ще ж роботи багато залишилось.
Тепер пригадую, як того вечора все змінилось. Вдягнувшись у свою стару льотну форму, узяв букет підсніжників, купив торт у найкращій кондитерській та знову натис на дзвінок.
Відкривши двері, Люба розгубилася на секунду.
Тату! Татко-пілот наш, нарешті повернувся! закричала Весняна, кинувшись до мене.
Я повернувся, зізнаюся, давно не бачив вас. Правда ж, Любо? звернувся до неї з якимось тремким очікуванням. В її лагідному киванні я відчув стільки прийняття, що й сам не зчувся, як залишився з ними.
Дуже поступово Максим змирився: з часом повірив, що батько у нього все ж є. Я оформив усиновлення Максима і Весняни, а за півтора роки у нас народився ще один хлопчик.
Зараз розумію, що все життя намагався знайти свою сімю. Тепер мені більше не потрібно літати високо неба, бо моє щастя ось, на землі, серед тих, хто чекає вдома.
