Віктор їхав вантажівкою по трасі десь під Черкаси. У кабіні пахло пиріжками з картоплею мама напекла, щоб син був не голодний у дорозі. Пахне, аж шлунок бурчить Віктор не витримав і схрумкав один просто за кермом, запивши чаєм з термоса. По радіо грав Вакарчук «Веселі, брате, часи!». На душі стало значно легше, навіть святкові пробки згадувати було не так сумно.
Свято ж, як-не-як сьогодні Старий Новий рік, у всіх вихідний, а Віктору треба трудитися: вантаж треба доставити, як у народі каже, ціна копійка час гривня.
Їде, як раптом саме біля автобусної зупинки у якомусь маленькому селі, у світлі фар стоїть дівчина і ловить попутку. Ну ночі ж собаці то хто її тут підбере? Але Віктор вирішив бути героєм. Загальмував. Дівчина, трохи змерзла, підбігає до дверей.
Підвезете? питає, кутаючись у тонкий плащик.
Звісно, сідайте! Тут машин після восьмої як у МакДональдзі борщу, жартує Віктор. Давно чекаєте?
Та змерзла вже вщент дівчина тільки це вичавила, а потім несподівано заридала.
Віктор пару секунд завис може, у дівчини трагедія, а він тут зі своїм пиріжком…
У вас усе гаразд? добряче стурбовано питає.
Дівчина почала розповідати, ковтаючи сльози:
Мене звати Ганна. Сьогодні, у Старий Новий рік, колега з роботи запросила до себе в село кудись на Дачу під Смілою. Каже: Приїжджай, чоловік мій зробить шашлик, стіл буде ломитись, а заодно й погуляєш, бо щось ти сумна останнім часом! А я й не відмовилась, бо напередодні Різдва з хлопцем розійшлась, а вдома сидіти нема сили.
Сіла я в автобус до Золотоноші щось там в голові переплуталось, бо думками вже була з келихом шампанського. Приїхала у невідоме село, виходжу, телефоную подрузі. Вона каже, щоб почекала біля магазину, хвилин через пять буде.
Я кажу: А де магазин?. А навколо поле, ліс, трасу чути, як серце на ЕКГ… Село видніється метрів за триста. Поки роздивлялася, автобус уже поїхав і бачу на ньому табличку Шевченкове, а мав бути Залізняк! Я назад, а автобусу й слід простив.
Потім зясовується автобус той був останній. Машин нема, темніє, мороз щипає за щоки. Хотіла в село йти, але страшнувато, думаю, зловлю попутку. От майже три години й простояла, поки ви підїхали Якби не ви залишилась би тут ганяти зайців до ранку! Дякую
Віктор посміхається:
Знаєш, давай на ти, а то ми тут обої самотні по трасі замерзаємо, наче герої Запорожця за Дунаєм.
Дівчина зиркнула і сама посміхається. Соромязлива, але щира сільська практика вміє виховати скромність.
Віктор зупинив машину:
Вигрілася? Тепер час попоїсти. Мамка пиріжків напекла, не відкладай на чорний день!
Повечеряли: в Ганни в рюкзаку ще була добряча канапка з копченим салом і сиром, а шоколадка Корона додала драйву розмові. Потім досить по-дружньому вмостилися спати: Ганна вгорі, Віктор на сидінні.
Вже в темряві Ганна питає:
Вікторе, а ти одружений?
А навіщо? Лише зустрів нормальну дівчину, а ще не встиг освідчитися! Часу все немає.
Ой, та що ти
Все! Спати мені вранці ще на Полтавщину за кермо.
Подорож пройшла, як то кажуть, без ексцесів, але з гумором: Ганна сміялася, що це її перша така екстремальна новорічна пригода. А Віктор усе частіше в голові повторював: Ото мені доля підкинула не дівчину, а справжній скарб!
Як підїхали до міста, Віктор каже:
Даси номер телефону? А то я і так вже, як герой з романів, закохався у випадкову попутницю.
А як же та дівчина, яка тобі подобається?
Я ж про тебе й мав на увазі, усміхнувся Віктор. Ти мені зразу сподобалась, хочеться продовжити цю дивакувато-прекрасну історію, якщо не проти.
Не проти! Насправді ти справжній козак і не кинув у біді, і пиріжком поділився, і настрій підняв.
У квітні розписалися. Такі от неймовірні зустрічі й називають справжньою долею по-українськи: через пиріжок, трасу й зиму до весни і любові!
