Викидай його на вулицю. Знайшов під снігом сусідського домашнього кота, а господиня відмовилась його рятувати
Ще змалку я з насторогою дивився на сусідського кота. Не можу сказати, що не люблю котів, ні, але цей здоровенний сіро-смугастий нахаба одного разу остаточно вибив мене з колії. Це розповідь про те, як важливо залишатися людиною за будь-яких обставин.
Того літа сусідський кіт Семен полюбляв використовувати чужі грядки як туалет. Я не раз застав його на своїй міні-городині: кіт з завзятістю розгрібав чорнозем, немов справжній археолог. Варто було гукнути тікав спокійний, ніби так і треба. Наша дача невеличка, міцненька дісталась від бабусі, розташована у мальовничому передмісті поблизу Львова.
Як лише пройтись трохи далі вулицею вже справжнє село. А доїхати у центр міста рукою подати. За життя бабусі я обожнював бувати тут. Навіть після її смерті часто приїздив на вихідні: брав із собою друзів, разом топили баню, смажили шашлик, ходили по гриби чи ягоди. В лісі поруч завжди знаходив маслюків на сковорідку. Тиша, свіже повітря, простір усе необхідне для відпочинку. Недалеко жила моя двоюрідна сестра Катерина, дочка маминого брата Андрія, моя найближча подруга з дитинства. Огород, річка нудьгувати не було коли.
На своїй ділянці я саджав трохи редиски й зелені, ще було місце для цибулі-батуну. Городик маленький, але свій. Але саме тут свої порядки встановлював сусідський кіт. Я сказав про це господині Семена тітці Ганні. Та, піднявши брови, лиш відмахнулась: Ну і що я зроблю? Мене ж не вистачить його наглядати, кидай у нього сухою гілкою, якщо не можеш зловити!.
Такий цинізм мав пояснення: Семен був улюбленцем її покійного чоловіка, Миколи Григоровича. А Ганна Іванівна вже давно казала: Я по кішках не божеволію! Я собачниця по життю!. Певно, тримала кота лише через память про чоловіка.
Семен був самостійний. Мишей ловив на відмінно, а подейкували на ставку і рибу витягував. У минулі часи він надовго йшов з господарем на риболовлю. Йому лиш потрібен був дах над головою та тепла піч узимку.
Я з котом зчепився на справжню війну. Намагався домовлятись, задобрювати, навіть пригощав ковбаскою, але Семен міські ласощі ігнорував. На лагідні слова тільки дивився з-за кущів недовірливо й до себе не підпускав.
Якось я облив його водою зі шлангу. Іншим разом вийшов на грядки з дитячим свистком й, помітивши Семена, гнався за ним між лопаткою і буряком, засвистуючи, наче суддя на футбольному полі. А потім падав у траву й сміявся, як кіт, перестрибнувши через паркан, враз повернувся, глянув з докором, мовляв: Соромно, ми ж не домовлялись так бавитися!, і, піднявши хвоста тичкою, щез у малині.
Тітка Ганна бачила ці бої зі свого боку паркана й тільки посміювалась. Та й у неї новий клопіт знайшовся донька на літні канікули залишила їй маленьку йорокську терєрку Квітку, і Ганна поринула у собачі справи. Я ж проблему грядок вирішив просто: привіз із міста три мішки тирси й висипав у кутку, де росла кропива.
Семен одразу оцінив новинку і почав рити підкопи там. Я полегшено зітхнув. Та невдовзі помітив: кіт спостерігає за мною із заростей, з даху, крізь дірки у паркані. Якось увечері виходжу у двір, і вже мало не зомлів, коли з темряви виблискували два очі. Мій крик, мабуть, чула вся околиця. З Семеном я був завжди обережний ніколи не знаєш, звідки він вирине.
До осені я лишався у бабусиній хаті, а потім повернувся до навчання у львівському університеті, на дачу приїздив тільки на вихідних.
Якось, приїхавши, зранку вийшов на двір і побачив на задніх сходах невеличкий замет. Це був Семен. Кіт сидів під шаром снігу, з обмерзлими вусами. Він навіть не розтулив очей. Я змахнув сніг із нього, але він не реагував. Провів рукою по спині Семен беззвучно відкрив рот, ніби намагався щось сказати, але навіть пару не було.
Я швиденько підняв кота й заніс до хати, загорнув у плед, обережно розтер морду теплим рушником і поклав поруч грілки. Він не пручався, сил не залишилось. Коли трошки відігрівся, вирішив поговорити з тіткою Ганною.
Та відказала жорстко: А в хаті йому не місце! Весь будинок перепханає, мов бик! Хай живе у сараї! До порогу не підпущу!». Виявилось, що коли Квітка поселилась у хаті, Семен почав за нею ганятися й мітити її територію. Щоб собачка мала спокій, тітка Ганна переселила кота у холодний сарай.
Літо кіт ще якось перетягнув. А зима у неопалюваному сараї стала справжнім випробуванням. Я пробував достукатися до тітки: Семен, мовляв, роками ловив мишей, а тепер йому лід і сніг! У відповідь почув: Я йому висипаю сухий корм у миску хай їсть! А пити хай сніг лиже! З голоду не здохне! Викидай його на вулицю!
Повернувшись додому, я зрозумів: Семен прийшов до мене зовсім не випадково. Він шукав порятунку. Від відчаю звернувся до того, з ким ворогував усе літо
Я почав телефонувати знайомим може, комусь потрібен кіт. Але ніхто не захотів брати дорослого кота. Сестра порадила переселити його до їхнього сараю, де жили корова і свині тепліше, але до хати не пустила б, у них і так ще дві кішки.
Тим часом Семен, відігрівшись, вибрався з пледа, пройшовся кімнатою, торкнувся моєї ноги й сів навпроти, дивлячись мені просто в очі. Мабуть, він усе розумів саме зараз вирішується його доля. Я зітхнув і зателефонував мамі. Вона ніколи не дозволяла заводити тварин у квартирі, але раптом зворушилась, згадавши покійного Миколу Григоровича, який багатьом допомагав у селі і роздавав рибу всім навколо. Мама навіть заплакала, уявивши, що старий кіт більше нікому не потрібен.
Рішення було очевидним.
Я купив у крамниці пластиковий короб із ручками й обережно поклав туди Семена. Повіз його до Львова для нього почалося нове життя.
І наостанок зрозумів: навіть коли серце крутить образа чи гнів, часом краще залишитись людиною й простягти руку тим, хто прохає твого захисту. Бо доброта це не обов’язок, а вибір, який визначає нас.
