Доню, я обіцяю тобі, ти будеш щасливою!

«ПоBія, дypeпа, ryляка, — кричала мама, шмaraючи мене рушником. – Нагуляла собі дитину, noraнь ти така. Пішла reть з мого будинку, аби на очі мої більше ніколи не потрапляла!»

Я вибігла з хати вся в сльозах, істериці, не знала, куди мені йти, побігла на вокзал. Бігла, а в голові лише одна думка: «Що мені робити далі?»

У моїй історії нема нічого унікального. Вона страшенно банальна та знайома багатьом. Закінчивши школу, я вступила до університету без зайвих труднощів. Це було велике місто, гуртожиток, свобода, від якої мене закружилася голова та розпустилися руки. Я була вільною. Тому що в дома я була завжди під замком. Батьки дуже суворі. Ми зі старшою сестрою постійно чули одну ж ту й саму фразу: «Що подумають люди?» Мене пускали гуляти на вулиці чітко до дев’ятої вечора. Я ніколи не була на шкільних вечірках тільки через те, що батьки не дозволяли. Виключенням став Новий Рік в одинадцятому класі. Мама з татом очікували від мене, що я закінчу університет із червоним дипломом, знайду перспективну роботу, а до того часу мама б вже знайшла гідного нареченого, за якого я б незабаром вийшла заміж, побудувала сім’ю, і жили б ми довго та щасливо.

Я майже на відмінно навчалася в університеті, отримувала стипендію, були одні п’ятірки. Другий курс навчання розпочався зі знайомства із Максимом, і я закохалася вперше в житті, по-справжньому. Я полюбила його очі, брови, ніс, волосся, руки, губи, посмішку. Вже й забулася про всі настанови, рекомендації від мами й поринула з головою в стосунки. Раніше я не мала жодного досвіду, тому вагітність не забарилася. Любов запанувала наді мною, керувалася почуттями, а не розумом. На перші сигнали вагітності я взагалі не звернула увагу, а коли все-таки до мене дійшло, було надто пізно.

Мій коханий, дізнавшись цю новину, відразу поставив крапку в наших стосунках, мовляв: «Я думав ти вже не маленька дівчинка, маєш знати, як і звідки з’являються діти. Вибач мені, але я ще молодий для батьківства. Тому розв’язуй цю проблему самостійно…» І зник. Потім до мене дійшли правдиві чутки, що Максим перевівся навчатися в інший університет, інше місто. Мабуть, не хотів, аби я його своїм виглядом дратувала, бідний.

Мені нічого не залишалося робити, окрім того, як повернутися додому. Я спробувала поговорити з мамою, проте марно. Я залишилася на самоті.

Тоді я вирішила перевестися на заочну форму навчання. Подруги за власні кошти винайняли мені кімнату. На підході був 1990 рік. У країні криза, хаос. Я пішла працювати продавчинею в невеликий магазин, продавала спиртні напої. Працювала кожного дня, а потім ішла на іншу роботу на нічну зміну. Добре, що живота не сильно було видно, хазяїн довго не помічав. Я вибудувала стратегію, аби заробити чим більше грошей. Щоб потім на наступні хоча б чотири місяці нам із малюком вистачило на життя. А потім можна було брати замовлення шиття, в’язання, плетіння. У мене це добре виходило. А ще займатися репетиторством. Дуже добре знала англійську мову. «Усе буде добре. Справлюсь!» – старалася думати оптимістично.

Доля розпорядилася по-своєму. У мене народилася прекрасна донечка, а головне здоровенька. Нас виписали з полового, поїхали додому. І там почалося пекло. Молока я не мала, дитяче харчування дороге, не завжди могла купити. Добре, що потім дали талони на дитячу кашу, хоч щось врятувало. Потім дали допомогу, як матері одиначці, проте її було замало. Ціни росли дуже швидко. Настали тяжі часи. Люди були озлоблені, агресивні. У магазинах практично не було продуктів, аби хоч щось купити, потрібно було вистояти довгі черги. Оленка, моя донька, була неспокійною дитиною, постійно плакала, своїми криками не давала хазяйці спати. Тому та попросила мене з’їхати та знайти собі нове помешкання. Грошей, котрі я планувала витратити за чотири місяці, не стало за один.

Руки опустилися. Мені було надзвичайно важко. Жаліла себе і свою долю, доньку, що в неї така нетямуща мама. Я опинилася в безвиході. Повернутися до батьків не могла. У них тепер тільки одна донька, це точно не я. Я для них ганьба.

Я взагалі не мала грошей, навіть на шматок хліба. У моїх кишенях гуляв вітер. Була бідніша від церковної миші. Я все-таки наважилася.

Надворі місяць серпень. Зібрала сумку з речами, взяла доньку на руки та пішла на вокзал. Оглянула всіх, хто там був, обрала самотню жінку, приємну на вигляд, сіла біля неї та ми розговорилися. З’ясувалося, що вона їде на Харків. У Київ завітала у справах. Має сина, який вже навчається в університеті, достатньо дорослий та самостійний. Має з чоловіком власний будинок неподалік їхнього міста. Мають городи, землю, невелике хазяйство. У відповідь я теж щось там казала, вже навіть не пам’ятаю, щось нафантазувала про чоловіка-воєнного.

«Можете, будь ласка, потримати Оленку? Хочу збігати до вбиральні». Віддала жінці дитину, поставила біля неї сумку і втекла.

Тікаючи подальше від вокзалу, я захлиналася сльозами, серце пекло, проте розум усвідомлював, що так буде краще для нас двох. Та жінка точно не покине Оленку. Навіть, якщо викличе поліцію, а потім дитину віддадуть в дитячий будинок, вона все одно цікавитиметься її життям.

Зараз мені п’ятдесят два роки. Я й так не зустріла свого чоловіка, ні разу не була заміжня, дітей теж не маю. Чоловіки не викликають в мене найменшої довіри, тому їх уникаю. Із сім’єю я не підтримую ніякого зв’язку. Навіть не приїхала, аби з матір’ю попрощатися. Я самотня. У моїй душі пустота.
Відчуваю я провину? Так. Мучить мене совість? Так. Чи хотіла б я зустрітися з Оленкою? Не можу. Я не зможу навіть подивитися їй в очі, не зможу сказати слова на виправдання. Я лише можу вірити та надіятися, що в моєї донечки все добре, вона гарно влаштувалася в цьому житті та просто щаслива.