K0 нфліkmu у нас почалися останнім часом, після того, як мій чоловік вийшов на пенсію. Цілими днями сидить вдома і не має до чого причепитися. Все йому не так, і всюди його думок забагато.
Спочатку я це сприймала повз вуха, бо сподівалася, що він проходить адаптацію. Це ж все життя він жив за робочим графіком, а тут появилося купу вільного часу.
Чоловік почав чіплятимя до всього вдомі. До того, як я готую їжу, чому готую цю страву, а не іншу і багато всього. Та коли його прискіпування перейшли на нашого сина – я терпіти вже не могла.
Батьками ми стали досить пізно. Богдан, наш син – це справді подарунок Бога. Ми його народили, коли нам було по сорок три роки. Та й взагалі ми тоді вже не сподівалися, що матимемо дитину.
Але на все воля Божа, як то кажуть. Богдан наша така омріяна і виблагана дитина. Ми всю душу в нього вкладали.
Син виріс, вивчився і почав не погано заробляти. Щомісяця із своєї зарплати він виділяв нам на домашні потреби по чотири тисячі гривень. Приємний бонус до наших пенсій. Та й все зараз значно здорожчало – і продукти, і комунальні платежі.
Богдан працює айтішніком. Навчався на інженера, отримав диплом з відзнакою, але вирішив що це не його призвання. Тому пройшов курси, сидів ночами і сам навчався додатково і зараз має роботу.
Він ночами клацає в тому своєму ноутбуці. Розробляє сайти для Америки, а час у нас не збігається. То ж вдень син спить, а вночі працює.
Мій чоловік почав чіплятися до сина, що той цілими днями спить і його нічого не цікавить. Наче він якийсь ледар. Хоча на думку чоловіка так і є. Він не розуміє, що можна так заробляти гроші. Все вважає, що син там бавиться ночами.
Він постійно з самого ранку будить Богдана, який тільки не давно заснув. Псує йому нерви. Затіяв ремонт і йому потрібна допомога. А наш син ж не кінь, щоб не спати і вночі, і вдень.
Я вже просто не могла цього терпіти. Я стала на захист сина і не шкодую про це ні на мить. Висказала чоловіку абсолютно все, що думаю. Та й взагалі запропонувала йому пожити на дачі.
Погода зараз добра. Ремонт може і там робити. Там роботи цілий вагон, може розгулятися на широку ногу. За нашим городом подивиться. Та й нам буде спокійніше жити.
Чоловік спочатку обурився, що він нам на пенсії не потрібний, мовляв ми його проганяємо з власного дому. А потім зібрав тихенько речі, сів у нашого старенького жигуля і поїхав на дачу. Тепер і повертатися не хоче додому. Йому там краще. Щодня знаходить собі заняття.
А я вже трохи втомилася кататися на автобусі то на дачу, то додому. Мені ж потрібно готувати їжу і чоловіку, і сину, щоб голодні не сиділи.
