Бабуся біля каси плакала, а люди в черзі нарікали, що вона їх затримує…

Старенька в білій хусточці, стоптаних тапках та поїденій міллю сукні розгублено щось шукала в гаманці. Її явно не нова сумка, перемотана ізоляційною стрічкою, зісковзала з плеча. Раптом ціпок, на який спиралася бабуся, впав на підлогу, і сама старенька похитнулася. Вона ніяк не могла знайти щось у гаманці і почала плакати.

– Скоріше ніяк, чи що? Мені ще в салон треба встигнути, а я через вас тут запис пропускаю. – Нервово постукуючи ніжкою, вимовила блондинка в дорогому пальті.

– Так-так, щось довго черга не рухається, а ми й так після вчорашнього ще не відійшли, так Толю? А гарно ж погуляли, та нічого зараз продовжимо. – Жадібно дивлячись на пляшки в кошику, сказав молодик з червоним носом.

– Ото ж! Хотілося б скоріше, а та бабка щось копається біля каси. Бабусю, нічого по магазинах ходити, як грошей не маєте! – Хихикнув товариш червононосого.

– Нічого копатися там. Мені ще в садочок за дитиною бігти. Як можна так всю чергу затримувати? – Дивувалася брюнетка, ліниво жуючи гумку.

Робочий тиждень добіг кінця і після обіду в супермаркеті було повно людей. Я ж стояла останньою в черзі з собачими консервами та цукерками й печивом до чаю собі. Був кінець місяця, зарплата давно вже закінчилася, тож я витрачала останні запаси, щоб вже нічого до 2 числа не купувати. Тут люди в черзі знову почали сварити бабусю, і я кинула свій кошик, щоб підійти ближче до каси.

– Здається, хтось вкрав мої гроші! Як же так, вони ж були в гаманці? Нічого не розумію. – Бідкалася бабуся тим часом.

Хусточка її збилася, а сумка звисала з плеча. Вона виглядала такою беззахисною… Як маленька дитина, яка не розуміє, що відбувається навколо. Знаєте, недарма кажуть, що старі та маленькі діти дуже схожі. Бабуся нагадала мені розгублену дитину. Проте, здається, ні жалості, ні співчуття в обуреної черги вона не викликала.

У кошику в старенької була крупа, та ще пакетик молока, ковбаса, карамельки та баночка з дорогим чаєм.

– Ха, а ще кажуть, що в старих пенсія маленька. Тут ніхто з черги собі такий дорогий чай не може дозволити!

– Та я ж навіть їсти собі майже не купую, одна радість – чай. Мені однієї баночки надовго вистачає. Я його економно п’ю з блюдечка, потрошку. – Виправдовувалася бабуся.

– Порахуйте, я заплачу. – Сказала я, потрапивши до каси.

– Дівчино, навіщо ж ви? Бачите, який чай дорогий бере, є в неї гроші! – Обурено «попередила» блондинка.

– Так мені рахувати чи ні? – Запитала касир.

– Рахуйте! – Відповіла я.

– З вас 500 гривень.

Я розрахувалась, подумки вибачаючись перед собакою. Доведеться свої котлети, розраховані до зарплати, віддати йому, а самій їсти те, що залишилося в холодильнику.

– Ач яка, у самої напевно, грошей кури не клюють! – Продовжували обурюватися в черзі.

Якби ж ви знали, ще й як «клюють», але ж як можна було пройти мимо розпачу цієї милої бабусі. Тепер п’ять днів доведеться терпіти, а ще й на роботу та додому ходити пішки. Але не так страшна пустка в гаманці, як у душі.

Разом з бабусею ми вийшли на вулицю, і вона почала мені дякувати. І я раптом згадала схожий на цей вечір і свою бабусю:

– А можна вас поцілувати? – Раптом запитала я.

– Звичайно! – Зраділа бабуся.

І мені здалося, що я знову знаходжуся поруч зі своєю бабусею Розою. Вона також мене так проводжала, а я цілувала її в щоку. Вона завжди дуже бентежилася, адже ж навіщо я її цілую, таку стару. Згадала й іншу бабусю, Марусю, яка також любила дорогий чай в коробочках. Вона потім віддавала їх мені, а я в них ховала різні свої «скарби». Згадала і дідусів своїх: як дід Ваня подарував мені гарну барбі, і де він її дістав, так і залишилося для мене загадкою, а дід Коля на день народження прийшов мене вітати о шостій ранку з великим чайним сервізом, також добутому невідомими мені засобами й силами, і великим букетом квітів.

І тут я згадала, що в мене в сумці ще були смачні шоколадні цукерки. Я їх запропонувала бабусі – якраз до чаю. Вона дивно на мене глянула і запитала, чого це я з нею так «ношуся». Я ж у відповідь попросила її пом’янути моїх дідусів і бабусь, бо вже давно їх немає з нами.

– Гарна ти людина. Добре тебе виховали твої рідні, але не думай, що вони тебе покинули, вони захищають тебе звідти, і дуже тобою пишаються.

Я поглянула бабусі в очі й помітила, що вони були такого незвичайного кольору – наче всіх фарб відразу. Та тут мою увагу відвернули вантажники, які впустили якийсь ящик на дорогу. Я подивилася, як там у них справи, а потім обернулася до бабусі. Але її не було на місці. І поблизу також. Я обшукала сусідні вулички та парки, але бабусі ніде не було.

Повернулася додому з дивним почуттям. Вибачилася перед псом за затримку й вивела гуляти. У дворі на мене чекав сюрприз: прийшов старий знайомий. Він віддав мені великий пакунок і пояснив, що збирається відкривати магазин для собак, ось і приніс новинки корму та кісточок куштувати. У мого улюбленця було свято, що й говорити, а на дні пакунку були ще й цукерки й печиво (явно не собачі).

Тож, робіть добрі справи, і вони обов’язково до вас повернуться. Хоча в магазині я про це, звісно, і не думала! Пригощайте стареньких в магазині, купуйте на вулиці все, що вони продають за копійки, і не беріть здачу. А якщо ваші бабусі й дідусі ще живі, навідуйтеся до них частіше, запрошуйте в кафе. Для них так важливо знати, що вони потрібні, що вони ще «у строю».