«А ви вже думали про те, як ми будемо далі жити? Ну, ви нам квартиру подаруєте, чи половину будинку віддасте?»

Недавно син познайомив мене зі своєю нареченою і скажу відверто, що вона мені дуже не сподобалась. Але про це я сину жодним словом не обмовилась, бо колись була такою ж. Ми з чоловіком познайомилися, коли працювали на заводі, й жоден з нас не мав ні копійки за душею.

Я була родом з невеличкого села й багатодітної родини, тому про своє життя мала турбуватися сама. З моїм Андрієм ми відразу полюбилися й спочатку поїхали знайомитися з моїми батьками, які одобрили наш шлюб, а потім з його. Вони також були небагатими, тому, коли побачили мене й дізналися, хто я та звідки, то заявили нареченому, що не благословлять наш шлюб, бо він повинен одружитися з дівчиною з їхнього села, що походила з багатої родини, яка давно у нього закохана й палко чекає його пропозиції.

«Та що ти можеш дати моєму синові? Знайшла б собі когось заможнішого! А то все життя разом у гуртожитку житимете!» – сказала свекруха нам наостанок. На наше весілля вони не з’явилися, але Андрій удавав, що нічого не сталось й виправдовував їх тим, що вони саме садять картоплю й зовсім не мали, як приїхати.

Не можу сказати, що свекруха перебільшила, бо ми й правда були вимушені 15 років тіснитися з сином у маленькій однокімнатній квартирі. Згодом, мені написали родичі з Італії, й ми з чоловіком поїхали до них працювати. Тіснилися у маленькій кімнатці й всі зароблені гроші відкладали на власний будинок, а син поки залишився з моїми батьками й навчався.

З Італії я мусила повернутися раніше, ніж чоловік, бо прийшов лист від свекрухи, що вона сильно занедужала, і їй потрібна допомога. Я постаралась забути старі образи й ми майже помирилися.

Зараз же ми живемо у власному будинку й допомогли синові відкрити власну справу, яка приносить непоганий дохід. У нас виріс чудовий син, ввічливий, добрий розумний, тому ми з чоловіком лише чекали, коли він нам повідомить про наречену й онуків, а коли синові виповнилось 30 років, й нічого не відбувалось, то ми вже почали прохати у нього одуматися й шукати дружину.

Через рік син таки привів наречену, Орисю, їй 22 роки й у них чимала різниця у віці, але нас це ніяк з чоловіком не засмутило. Вона мені, навіть, спершу сподобалась. Добра й вихована дівчина. Але потім вона поставила запитання, яке змусило мене кардинально змінити про неї думку.

«А ви вже думали про те, як ми будемо далі жити? Ну, ви нам квартиру подаруєте, чи половину будинку віддасте?»

Навіть мій син здивувався такому питанню, тим паче це була наша перша зустріч, й це було, як мінімум, недоречно, але ми лише віджартувалися. Мій син заробляє досить добре, щоб самостійно придбати житло, тому для мене це питання взагалі було «загадкою». Але поки я нічого не говоритиму ні сину, ні їй, бо сама колись була «поганою» невісткою. Життя покаже, як все має насправді скластися, можливо, ми просто її не правильно зрозуміли.